Виставка Олександра Жолудя

30 квітня відкрилася персональна виставка Олександра Жолудя з нагоди 60-річного ювілею. На виставці представлені скульптурні, монументальні твори та акварелі автора.


Олександр Семенович Жолудь – знана постать на мистецьких теренах України. Художник є одним із організаторів Міжнародних мистецьких пленерів «Дивосвіт» та Всеукраїнського скульптурного пленеру «Обереги Запоріжжя. Від героїчного минулого до сьогодення», директором Запорізької дитячої художньої школи.

Глина кожному образу надає власний вимір. Як найдревніший мистецький і будівничий матеріал, вона – сакральний символ Творчості; божественна субстанція, з якої Господь витворив першу людину… Нові образи Олександру Жолудю часто приходять у снах; у такий спосіб натхнення немов усталює вічний зв'язок між мистцем та Всесвітом.

У творчій долі Олександра Жолудя особливе значення мало навчання у Львівській національній академії мистецтв. Саме у Львові, де недоторканою була збережена українська культурна традиція, він відчув себе мистцем; національна спадщина, на той час гнана і принижена, увійшла до його творчості як генетична матриця, животворчий дух.

У 1983 році художник переїхав до Запоріжжя, куди він привіз із собою мрію про монументальні твори, де мали б поєднатись непередбачувана, дивно рухома пластичність кераміки із героїчною вишуканістю скульптури, теплий подих із красою формальних стилізацій. У 1994 році Олександр Жолудь вступив до Національної спілки художників України; ця подія відзначила початок творчої зрілості мистця.

Поява у 1987 році власної печі для випалювання була першим кроком до творчої свободи. Проте на мистецькому шляху на нього очікувало немало розчарувань, які змусили оволодіти різними скульптурними матеріалами. Олександр Жолудь свої монументальні роботи – від початку і до кінця – виконує власноруч ( «Пам’ятний знак загиблим працівникам МВС України», 1999; скульптурне оздоблення туристичного готелю «Хортиця», 2003; декоративний рельєф «Любім Україну, 2010).

У станковій пластиці він застосовує збережену на теренах України від часів трипільської культури техніку викладання керамічної форми за допомогою глиняних «джгутиків». Їх трепетно відчута пальцями структура, підкреслена або навпаки притлумлена застосуванням кольорових полив, є тим візуальним камертоном, який налагоджує погляд на сприйняття духовного змісту твору, його міфічної сутності.

Архаїчні таїни рідної землі, її героїчне і трагічне минуле, її болі, її сила бринять на різні голоси у творах Олександра Жолудя, знаходячи міцні, інколи свідомо спрощені, і завдяки цьому, особливо пластично переконливі, форми («Носії», 2002; «Передчуття катаклізму», 2003; «Птаха, що не літає», 2003; «Сплутані», 2004, «Сини мої, візьміть мої вітрила», 2005; «Жертвам Голодомору», 2009; «Зняття з хреста», 2013.

Необхідна умова творчості – усамітнення, котрого так бракує сучасному мистцеві. Звернення до знакового для української культури образу Мамая для Олександра Жолудя стало тим шуканим моментом самозаглиблення, із якого в його мистецтві утворився цілий міфотворчий шар із власною пластичною мовою.

Лицар Великого Степу, овіяний вітрами, засмаглий від спеки, співець, воїн, характерник, прочанин, занурений у далечінь історії мовчазний хранитель козацького роду, немов зупинений на порозі вічності… Один із скульптурних варіантів Мамая встановлений перед Спілкою народних майстрів неподалік від бульвару Шевченка; він як нагадування про давність і гідність нашої історії.